Ігор Подоляк народився 20 вересня 1964 року, у 1986 році закінчив архітектурний факультет Львівського сільськогосподарського інституту. З 1986 року – архітектор СПКБ ЛЛТІ, з 1988 – молодший науковий співробітник Лабораторії дистанційних методів вивчення природних ресурсів Землі, де працював над дослідженням урболандшафтів та антропогенних впливів на екосистему Львівщини. З 1989 – викладач кафедри інтер’єрів Львівської академії мистецтв, а з 2002 – старший викладач кафедри ландшафтної архітектури Львівського лісотехнічного університету. З 2005 – головний архітектор АПТМ «МАРКО».
У цьому інтерв'ю поговоримо не лише про церковну архітектуру...
- Розкажіть, будь-ласка, як ви вирішили стати архітектором? Чи вплинули на ваш вибір, можливо, ваші батьки?
- Дідусь мав середню спеціальну будівельну освіту часів 20-30-х років минулого століття. І він вплинув на мене абсолютно. Для нього архітектор – це було щось таке недосяжне, високе, аристократичне. Він завжди хотів бути архітектором. Але він ним і був. Сам того не знав. У нього є фраза, яка, мабуть, кожному архітекторові буде корисна: «Треба частіше до душі впускати Животворящого Святого Духа і керуватиме вами Божа рука».
Що для архітектора важливе? Архітектура мусить бути одухотворена. Тоді це – висока архітектура.
- Тобто це вже є церковна архітектура?
- Ні. Абсолютно ні. Коли ви проектуєте санвузол – ви проектуєте функцію. Ви проектуєте комфорт. Щоб там не було неприємних запахів, щоб було світло, чисто, щоб гігієнічно було, щоб світилися унітази, якщо хочете. Ви проектуєте високе утилітарне середовище.
Тобто, ви не можете жити поза архітектурою! Архітектор – є елементом того, що він створює. Він як відображення чи віддзеркалення того, що є середовище.
Смішний той архітектор, який думає, що він будує храм. Він просто трансформує якусь неосферну частину інформаційного простору, він матеріалізує його, осмислює. І чим видатніший архітектор, візьмемо для прикладу Гауді, – тим його абсолютно неземні ідеї стають матеріальними. Тобто чим потужніший архітектор, тим йому легше видавати продукт.
- Скільки років ви працюєте архітектором?
- Мені здається, що завжди. Я навіть не «працюю» архітектором. Це – спосіб життя. Я ним просто є. Я не працюю. Просто перебуваю в такому стані.
Про політику говорять: «чи ви займаєтеся політикою?». Політику треба творити. Архітектуру також. Як можна нею займатися? Ви використовуєте архітектурні знання, філософію, світогляд, спосіб думання, певну логіку, якісь інші всесвітні знання, галузі, конформуєте з того якийсь продукт і тоді певними своїми метаморфозами і одночасно за допомогою певних стереотипів, ручних креслень чи комп’ютерних технік її ілюструєте. Тобто немає значення, в який спосіб робити архітектуру і якими засобами. Важливо, щоб було адекватне відображення, яке ви доводите до глядача, чи споживача. І тоді цей момент стереотипу має бути не такий обтяжений, щоб він не задавив ідею. А ідея має бути настільки формально досконала, щоби відповідала існуючому стереотипу. Отака банальна дуальність. З одного боку ми маємо проектувати новизну, сучасність, але не маємо забувати, для кого це проектуємо. Мало того, що є людина, середовище, якісь інші організми. Адже дуже часто архітектор проектує певні теософічні речі. Наприклад якісь пам’ятники, чи храми. Вони мають щось за собою нести. Наприклад, у Християнстві є хрест. І архітектор, коли проектує цей хрест – має його зробити так сильно, щоб за цим стояла ідеологія. І будь-яка інша ідеологія – має якісь фундаментальні засади і архітектор, який сповідує таку ідеологію, мусить так інтерпретувати, щоб остання стала відповідно сильною.
- Тобто архітектору не достатньо прочитати кілька книжок, щоб ознайомитися з ідеологією?
- Звичайно. Він нічого не зможе зробити. Архітектор просто, виконає якусь функцію. Але чи буде це високе мистецтво – це питання. Тобто можна прочитати, наприклад, якусь книжку про орнаменти, у якій є 3000 сторінок і є зібрані орнаменти зі всього світу. Але якщо людина не має відчуття і знань, або не знає як орнаменти створюються, не знає теорії симетрії на площині, у просторі, які є типи мозаїк, тобто не має елементарних знань – то вона може намалювати щось, може зробити це на чуття. Але не відомо, чи там буде глибина. Кажуть, що Гауді зробив щось таке непередбачуване і дуже емоційне. Але у нього є дуже ґрунтовна і конструктивна основа. Тобто усі ці будинки міцно стоять і вони є дуже стійкі. Він, припустимо, брав нитку, мочив її у цементі, перекручував навпаки і рівномірно розподілялися навантаження. І поєднував різні форми, умів створювати конфігурації не лінійні, а – гіперболічні конфігурації, які є абсолютно стійкі. Він зрозумів це і робив.
Чи взяти архітектора Канделу, припустимо. Він настільки тонко відчував конструкцію. Він же був конструктором. А його речі вважають вершиною архітектури.
P.S. Інтерв'ю було записане спеціально для сайту http://galportal.com.ua/
- Скільки проектів вдалося реалізувати?
- Питання відкрите. І казати, що два чи двадцять проектів – немає змісту. Адже якщо вдається реалізувати 4% від задуманого – то можна сказати, що ви є успішний архітектор.
- Які з них для вас найбільш важливі?
- Важливі проекти завжди є ті, які соціально значимі. Тобто проекти важливими мають бути і ще для когось. Тому, що для мене «важливим» може бути якийсь абстрактний проект, який ми зробили на рівні дипломного проектування. І його важливість для мене є тому, що я старався максимально творчо, максимально далеко і експериментально зайти при його розробці. Але цей проект залишився на рівні формально паперової архітектури. І не слід себе за це звинувачувати чи хвалити.
Але є такий проект, як проект крипти собору Святого Юра для перепоховання тлінних останків Патріарха Йосипа Сліпого з Риму до Львова, який є в принципі соціально важливий. Там дуже мало є архітектурного втручання. Треба було підпорядкувати історичний простір існуючому середовищу і виявити сакральність і сакраментальність самої споруди. Тобто навіть якийсь такий певний перехід від того світу, у якому люди вже відійшли… Сама крипта собору Св. Юра знаходиться під святилищем. І це є величезне психоемоційне навантаження. А крім того там спочивають велити нашої Греко-Католицької церкви – митрополити Андрей Шептицький, Йосип Сліпий, кардинал Сембратович, у крипті знаходяться тлінні останки Ярослава Осломисла. Тобто такі постаті є дуже зобов’язуючі. І є з одного боку – величезна відповідальність, а з другого боку – абсолютна воля у вираженні творчої ініціативи.
- Тобто перед усім, важливими для вас є ті проекти, які є важливими для суспільства…
- Я не люблю того слова «суспільство». Воно є дуже розмите. Це повинно бути цінним для моїх одноплемінників, для людей із мого національного кола, це люди, які зі мною розділяють певні цінності…
- Чи повинен так думати кожен архітектор?
- Звичайно, що ні. Це є моя індивідуальна думка. Мені хочеться проектувати так, щоб за тим була нитка українства. Мені цікаво, скажімо, коли проектують церкви, - українськість церкви у її вишуканості, у її довершеності форм, пропорцій. Щоби показати велич думки українців, лише для цього варто жити.
 |
| Візуалізація церкви у с. Лавочне, Львівської обл.
- Як відомо, архітектори – люди творчі, постійно мріють про щось, прагнуть створювати. Наскільки змінюються мрії творчі у ще молодого та вже досвідченого архітектора? Розкажіть на своєму прикладі…
- Нічим не змінюються. Душа не старіє.
Коли я вчився, мені було цікаво, чи я зможу бути архітектором. Зараз мені теж цікаво, чи я зможу бути архітектором. Бо тобі відкривають якусь кримінальну справу, ще щось роблять. Життя – не просте. Це ж не є просто так, коли тобі щось приносять на підносі і кажуть «Роби архітектуру».
- Тоді коли для вас стане зрозуміло, що ви вже стали архітектором? Після реалізації якогось глобального проекту?
- Не в тому справа. Я дивлюся, що я триваю у цьому процесі творення. Мені краще працювати творчо. Є люди, які біжать на довгі дистанції, а є такі люди, що біжать на короткі. Архітектура – це довга дистанція. Ти не можеш її пробігти за якусь кількість секунд чи якось. Ти не можеш пробути 5 років архітектором, а далі вже ним не бути. Господь дає тобі вік. І ти не маєш задумуватися, чи тобі вистачить життя, щоби бути архітектором. Ти маєш ним бути.
- Якщо порівнювати роботу архітектора «тоді» і «зараз», - наскільки затребувана ця професія є сьогодні? До чого взагалі зводиться його (архітектора) робота та роль у суспільстві? Що змінилося з минулих часів?
- Ясно, що зміни є. Дивіться, є зараз високі технології. Наприклад, колись креслили рейсфедером, потім стали креслити рапідографом, а потім стали креслити лайнером. А ще пізніше стали креслити у AutoCAD. Тобто є суттєві зміни щодо кількості інформації, яку можна подати за певний проміжок часу. Тобто на нинішній день збільшилася кількість інформації, яку архітектор може видати. Це впливає абсолютно. Це не можна відкидати. Прийшов інтернет, чим далі, тим більше людей користується інтернетом, збільшилася інформаційна площина…
Тим не менше. Колись людині треба було прочитати 100 книжок, щоб набути якихось знань, а зараз ви можете прочитати 1000 книжок в інтернеті, але це не значить, що стало більше талановитих письменників чи талановитих журналістів.
Я дійшов до такого висновку, що розумні люди на земній кулі рівномірно розподіляються. Немає так, що, скажімо у певному місці є концентрація розумних людей тому, що це – Париж. Є якісь рівні пропорції. Не може бути величезна кількість розумних людей. Бо щоб робили усі інші? (усміхається – авт.) Це все якось взаємно пропорційно. І це дає багато відповідей на «Тоді» і «Зараз».
Якщо ви питаєте, який кращий час – чи той, що був чи той, що буде. То я кажу, що найкращий час той, що є зараз. От ми зараз спілкуємося з вами, то це і є найкращий час, бо ми маємо таку можливість. А не відомо, що буде завтра. Які будуть обставини. Бо якщо ми будемо завтра в окопах, то про яку архітектуру може бути мова?
Але що цікаво, що зараз у період тої кризи, яку нам оголосили – будують менше, ніж в епоху війни. Бо у війні, будують мости, дзоти… Ці архітектори є вже у іншій іпостасі, але вони потрібні. Ясно, що їх використовують, бо треба щось будувати. А зараз – нічого не будують. І така стагнація для архітекторів – це є гірше, як війна.
Архітектура – це є достатньо дорога чи коштовна галузь діяльності людської. Ніколи нема архітектури у бідному суспільстві. Бо там кожен собі тягне якусь фанеру і ліпить якусь будку і на тому архітектура закінчується. Тобто середовище створюється спонтанно, ніхто не думає над якимись високими речами, бо просто немає часу. Бо треба заробляти на хліб, щоб прогодувати себе і свою сім’ю і т.д.
Крім того, архітектура – це є прерогатива багатих духом людей. Можна мати величезні гроші і бути страшно бідним. Адже ми бачимо, скільки грошей витрачається на те, що оточує нас довкола і яке безглузде це все, не раз бездумне, воно нераціональне, неекономічне, нефункціональне, неконструктивне, нелогічне і т.д.
Часом дивишся і бачиш якусь абсурдну ситуацію. Ми дістаємо середовище, у якому неможливо перебувати дуже часто.
І ще. Смішні ті люди, що думають, що часи минають. Люди минають, а часи були тоді, є зараз і будуть часи.
Треба розуміти таке. Є криза. Що таке для архітектора криза? З одного боку це – спадок продуктивності, менші потреби і так далі. Але з другого боку він має час подумати і зробити щось таке, щоб з тої кризи вийти.
Наприклад. Збудували будинки совєцкі. Будинки – «Панелі з Пільмєнями», поставили ціну 200-300% і ми маємо $1500-2000 за 1 м.кв. Люди не спроможні це платити. Значить, що архітекторові треба зробити? – Треба завалити цю всю філософію «Панелі і Пільмєні», використовувати новітні технології, використовувати енергозберігаючі технології і зробити це доступнішим. І це є чисто архітектурна функція – зробити це житло, щоб воно коштувало не $1500 за 1 м.кв., а щоб воно коштувало $300 за 1 м.кв. або ще менше, якщо можна. Економія має бути і в організації і у технологіях і на продуктивності, на всьому і мова йде не просто про економію. Усе має бути настільки раціональним, що у кінцевому результаті людина дістає добротне житло не за рахунок дешевших матеріалів, чи житло із меншим рівнем комфорту. Має бути абсолютно достойний рівень комфорту, абсолютна досконалість, але – за доступну ціну.
- Чи не було такого безладу раніше?
- Було і раніше. Це є завжди. Просто співвідношення різні.
- Чи поважають архітектора і його професію?
- Безумовно. Архітектора поважають і його професію також. Бо архітектура, як професія – є елітна форма діяльності взагалі у всьому світі.
- Це якщо говорити про цивілізований світ. Але ми говоримо про Україну…
- В нашій країні теж будуть це робити. Але не у цій державі, яка є зараз, коли є така влада. І треба про це відверто казати. Адже не можуть поважати архітектора там, де не поважають людину. Тут людей не поважають, то хто буде архітектора поважати?
Тим не менше, наведу інший малий приклад. Я тут працюю із людьми, які не є з нашого регіону. Не буду називати їх з етичних міркувань. І є величезна повага до архітектора. І я бачу абсолютну увагу. Вони довіряють мені. Вони винайняли мене для того, щоби полегшити собі життя.
- Тобто ви приємно здивовані, що знайшли таких замовників?
- Я приємно здивований, що у наш час взагалі ще є така постановка питання, що ти здобув якийсь досвід і цей досвід потрібний комусь. Це відношення – не до порівняння. У нас архітектор – це якийсь такий придаток до будівництва. Якийсь обслуговуючий персонал, який завжди мішає будівельникам будувати, а замовникові платити. Тобто цілий час є та проблема, що замовникові здається, що от ще цьому архітекторові треба платити за ті «папірці», а будівельникам здається, що якби він не заважав, то вони вже б вирішили ту чи іншу проблему. Архітектор усім заважає.
- Як відбувається співпраця архітектора та замовника на практиці? Чи завжди замовник знає чого він хоче від архітектора?
- Є таке правило, що «замовник завжди правий». І навіть той замовник, який взагалі не розуміє, що він хоче. Архітектор має величезний досвід і у тому числі у спілкуванні із замовником. Бо не кожна людина, яка вважає себе замовником – може ним бути. І завдання архітектора – це з’ясувати.
Уявіть собі. Є, наприклад, людина неповносправна, із дуже обмеженим IQ і навіть має довідку, що вона така є. Можна сказати людина-ідіот, яка не може відповідати за свої не тільки слова, а також за свої поступки. І вона каже: «Я замовник і я хочу збудувати будинок із паперу і пляшок, щоб він мав 1000 м.кв., басейн, а в кишені у мене – 100 грн. і я можу вам їх заплатити». Тобто можна казна-що хотіти. І архітектор має це з’ясувати і має якось зреагувати правильно, не образивши ту людину. Бо не кожна людина є замовником. І коли приходить до вас замовник, то треба йому допомагати. Людина має якусь ділянку, має якісь юридичні повноваження на здійснення архітектури, має якісь певні засоби…
Спочатку архітектор повинен зрозуміти, що та людина хоче. Бо архітектура має бути адекватна. І архітектор, маючи певне коло знань – повинен використати їх сповна.
Замовник міг бачити 3-5 проектів, які йому сподобалися, але також бачив ще 300 проектів, які він переглядав, поки йому сподобалися ці 3 чи 5 проектів. Архітектор же бачив багато тих проектів. Може три тисячі. То ясно, що його композиційна схема має просто ширшу палітру. Ну і йому, як художникові, який користується фарбами, точніше відомо, які два кольори поставити поруч, щоб утворилася певна гармонія…
- І все ж, ви не можете знати, якою сумою володіє замовник і він вам не завжди це скаже…
- Для цього є стадійність проектування. Я і замовникові завжди стараюся це пояснювати, хоча я розумію, що ніхто не любить, коли його чогось пробують «вчити». Я намагаюся пояснити замовникові те, що спочатку треба думати, а потім робити. Це дешевше.
На його питання має бути адекватна відповідь. Я маю дістати зворотній зв'язок. Я маю зрозуміти, що та відповідь, яку я зробив у якомусь ескізному чи словесному вигляді – відповідає тому, що він запитав. Це є дуже важливо – відразу визначити масштаб того, про що йде мова.
Для прикладу, зараз є така ідея, до вшанування 70-річчя Дня Народження УПА у жовтні на могилі загиблих воїнів та на місцях боїв УПА відзначати певними знаками. Пропонується поставити на могилах хрести висотою 2,4 чи 3 м. Тобто відразу можна сказати, що це не адекватна пропозиція. Бо ж для чого той хрест робити висотою три метри? Чому не достатньо метрового хреста? Це і менше коштів і т.д. Моя задача в цьому випадку – зробити цей метровий хрест, зробити візуалізацію, презентувати таку альтернативну пропозицію і, зрештою – переконати замовника (чи групу замовників). Бо це теж є властивість архітектора, мати здоровий глузд.
Це не є проектування заради проектування. Має бути так, що те, що ти робиш, має бути потрібно ще комусь.
Ясно, що якщо у тебе є на те якісь засади, ти маєш більший кругозір, то ти підведеш до кращого рішення. І зробити це не нав’язливо та делікатно.
- Чи завжди так виходить?
- Мені у більшості випадків вдається. Я не раз думаю, мені багато робіт вдається, за які я беруся.
- Це є результатом правильного підходу?
- Я думаю, що це досвід. Стараюся запропонувати адекватний підхід і він мотивує людей.
У мене був один дуже цікавий випадок. Один дуже заможний чоловік звернувся до мене із пропозицією запроектувати такий ексклюзивний житловий будинок, який би увійшов в історію українського чи світового мистецтва. Обмежень у коштах не було. Ми згадували будинки Міла чи Батло у Барселоні, про будинок Френка Ллойда Райта на водоспаді. Говорили про архітектуру Ріхарда Нейтра, Лусіо Коста, Ван Де Рое, Ле Корбюзьє…
І от йому (замовнику – авт.) захотілося створити щось національне. Щоб було видно, що це зробив українець.
Закінчилося все на другій зустрічі. Бо виявилося, що він знає, який це будинок має бути. Він не архітектор. Він просто багатий чоловік. І він вирішив, що якщо він дуже багатий чоловік, то він може бути і архітектором. Тож я делікатно відмовився від подальшої співпраці. Бо немає сенсу сперечатися. Краще з розумним згубити, аніж з дурним знайти.
Це – сізіфів труд. Ти натрудишся, можливо навіть наблизишся до чогось правильного, але він скаже те, що він бачить і це буде те, що він справді бачив.
Архітектор мусить бути мудрим.
- Що би ви могли порадити архітекторам, котрі лише починають свою кар’єру?
- Я навіть коли працював викладачем, то не давав ніяких рекомендацій, що треба робити. Тому, що задача викладача – знайти в людині ту ниточку, яку треба потягнути, щоб ота шпулька розкрутилася. Щоб людина зарухалася.
Уявімо собі – приходить студент, він навчився у середній школі якихось всіляких початкових знань. Треба з нього сформувати проектанта. Я навіть не кажу «архітектора». Бо є проектанти, як техніки. Вони не обов’язково можуть бути архітекторами, але вміють добре проектувати. Отже, що можна порадити? Сказати, що треба працювати – це ж банально. Сказати, що студент має вчитися? – Також. Бо архітектор вчиться кожного дня.
Порад конкретних нема. Бо у кожного є свій шлях. Це, як кажуть, у кожного є свій хрест, як якась вага, певний тягар і творча легкість.
Архітектор має знати багато мов, має любити музику, має ходити до театру, має читати Шекспіра... І тоді буде гармонія.
Але на сьогоднішній день ми маємо таку систему, де немає людини, немає малого бізнесу, немає відношення і є корупція. Там стоять примітивні цілі без жодних аналізів. І від цього гальмується абсолютно всякий процес, настає стагнація.
Я не кажу, що треба розвивати корупцію. Так, її треба стримувати, боротися…
На початку 90-х досить цікаво висловився один англієць, який проводив лекцію на тему боротьби із корупцією. Його запитали, якби у нього була можливість корумпуватися, чи він допускає такий варіант. І він відповів, що він звичайно не відкидає такої можливості. Сказав, що йому було би достатньо $1,5 млн. Тому, що $0,5 млн. – йому було би потрібно для того, щоб стати громадянином Франції і жити в Парижі, а ще $1 млн. – для того, щоб покласти ці гроші на депозит і жити не працюючи. Сказав, що не хоче працювати. Всі здивувалися, мовляв, як так – чоловік, який веде лекцію про антикорупцію сам допускає таку можливість для себе! А він відповів, що він не читає лекцію про те, що корупцію потрібно викорінити. Сказав, що знає, що це є негативне явище. Але ж не може бути тут ангелом, коли є відповідна ситуація.
Я не розділяю його поглядів, але людина доступно сказала, що не можна боротися з корупцією, як, наприклад, боротися зі смертю. Треба жити так, щоб та смерть не наступила передчасно. Треба жити так, щоб та корупція не мала шансу. А це вже абсолютно інший підхід.
Якщо ти живеш у якийсь екстремальний спосіб – стрибаєш з парашутом, їздиш на автомобілі на червоне світло, то обов’язково рано чи пізно, як каже Булгаков «разруха наступит».
Я би порадив архітекторам адекватно оцінювати ситуацію.
Часто чую таке запитання: «А скільки коштує 1 м.кв. проекту?». – Якого рівня той проект? Якого рівня проробки? Якого проекту: чи це квадратний метр туалету, чи це квадратний метр люфт клозету, чи туалету, який в точці «L5» буде між місяцем і землею і там буде невагомість і ти не знаєш як витягувати із нього речовину і куди її дівати. Тобто яка задача? Це софістика, але це так і є.
Скажімо є дві різних роботи: зробити заміри даху за 1000 грн. або накреслити ескізний проект за 1000 грн. Тобто ти сидиш і креслиш той проект у якомусь комфортному офісі, друкуєш ці папірці, підшиваєш їх у альбом і отримуєш 1000 грн. Або ж – лазиш цілий день в бруді по дахах поміж голубів і теж в результаті отримуєш – 1000 грн. До речі, обидві ці роботи можуть коштувати і по 10000 грн. за кожну окремо. Але це не є мірка. Такі умови життя. Сьогодні тобі дають 1000 грн. і ти можеш це забрати, використовуючи архітектурні знання і це зробити і мати просто 1000 грн. – синицю в небі. А можеш і чекати на журавля, який може і не прилетіти.
Архітектор не може бути не людиною. Він мусить бути моральним. Бо неморальна архітектура не потрібна нікому.
- Що означає «неморальна архітектура»?
- Ну, тут напевно треба сказати, що таке мораль. А це є система цінностей. Не інтересів, а цінностей. Людина має мову, любить батьків, любить свою батьківщину, сповідує переконання – світоглядні, релігійні… Дотримується певних принципів життєвих. Вона може їх навіть і не означувати. Людина старається мати вільний час. От кажуть інколи, «немає часу». А де ж ти свій час подів? Як ти живеш? Значить хтось тобі зайняв твій час. І якщо тобі так приємно, то це і є твій час. А якщо тобі це неприємно, то що ти там робиш? (сміється – авт.)
Моральність полягає в тому, щоби це відношення, цей такт був не липовий, як ідеологія (наприклад, ліберальна). Не важливо, чи архітектор свариться, чи толерантно спілкується. А важливо, якщо він посварився і зробив добру архітектуру – тоді все добре.
Я, наприклад, посварився із половиною світу, коли ми робити каплицю на пам'ять про Скнилівську трагедію. Але мені здається, що це вдалий проект. Принаймні він є такий, як задуманий – на 90% реалізований. І хто зараз пам’ятає з ким я сварився і чого? Напевно навіть ті люди не пам’ятають, з якими я сварився.
Вони сказали: «Ми не встигаємо, нам треба зробити такий простенький дах і поставити зверху хрестик». Ну а моя пропозиція із багатогранником – це багато мороки… Я тоді розсердився і з ними досить жорстко поговорив і вони були змушені покинути будівельний майданчик. І що тепер? Посварився із ними для того, щоб реалізувати той проект, що задумав. Якби був з ними толерантним, схилив би голову, то би зробив усе, що вони тоді хотіли. І зараз би говорив, що – ви знаєте, мені мій проект зіпсували. Але ж тоді питання – а де ти був тоді, коли тобі твій проект псували?
Тобто треба діяти впевнено. Архітектура не терпить брехні.
- Поділіться думками про Львів.
- Львів – це особливе середовище, яке має дуже глибокі традиції. Він культурно дуже гарно умотивований. Адже ми отримали у екстер’єрі – інтер’єр. І це не лише площа Ринок. Тут багато красивих місць. Маємо цікаве поєднання зелених ландшафтів із затишними будинками. Багато є таких речей, які є відточені часом. Вони можуть бути не дуже доглянуті, але тут є дуже багато роботи зроблено. І архітектор тут відчуває себе, як вдома.
Я був у різних містах Європи, чи у Росії. Але Львів – особливий.
Індивідуальний житловий будинок (арх. Ігор Подоляк, Олена Гладка, дизайн Костянтин Древич)
- Розкажіть будь-ласка про свій проект «доступного житла». У чому його переваги? Чи вдалося реалізувати його?
- Частково вдалося реалізувати. У одному районному центрі на земельній ділянці, власниками якої було четверо замовників, вдалося реалізувати одну секцію 4-поверхового будинку, але дуже ефективно. Тобто на стадії будівельно-монтажних робіт ми вклалися у $250 за 1 м.кв. і це було тоді, коли курс долара становив 5 грн. за долар.
Я вже давно цією темою займаюся. Ми виходили на кабмін. Працювали з колишнім міністром МінРегіонБуду Василем Куйбідою. Багато вдалося чого зробити. Президент Ющенко прийняв такий указ про доступне житло в кінці 2008 р. Потім підхопив цю ідею уряд Азарова. Але поки-що питання не вирішене. Тому, що – немає механізмів, банки не працюють на фоні величезних нерозумних капіталовкладень. Вже збудоване житло викуповують замість того, щоби новітні технології впроваджувати. Але я таки сподіваюся. Ми ведемо і далі усі ці переговори.
Ще раз кажу, архітектор мав би брати кредит на такий проект під певні ризики, під гарантії. І повинні розроблятися механізми фінансові. Скажімо, можна надавати кредит під 7% - забудовнику, під 7% - генпідряднику, під 7% - власнику квартири і ще під 7% - колективу власників. В такому випадку і держава може не долучатися до цього процесу. Люди самі собі вийдуть на такий рівень.
Людям треба дати можливість будувати. Завжди так було. Були різні кризи. І капітальне будівництво – це є основа для покращення економічного руху.
Люди будують, отримують продукт, цей продукт дістає ціну. Нехай та ціна буде менше від ринкової, але все одно починають крутитися кошти, виплачуються податки, забезпечується соціальна сфера, платиться пенсія і т.д. І в такий спосіб отримують роботу люди, утворюються робочі місця. Ну і відповідно починається рух економічного зростання.
Дуже багато країн виходили з кризи через будівництво доріг, житла, заводів чи інших елементів інфраструктури. Найкраще виходити з кризи – це війна. Але ж що Україна є у світовому розумінні, щоби ми комусь війну оголошували? Хіба комусь її оголосити і на наступний день відразу здатися та оголосити кризу?
- Війна чи її завершення – як етап перезавантаження системи?
- Так. Це є – критична ситуація. Про це усі знають. І всі розуміють, що треба діяти.
Візьмемо совєцьку систему оцінки світу і ліберальну систему – нехай буде будь-що, але щоб не було війни. Ти бачиш, що на дорогах гине 3000 людей, припустимо, в день. То хіба це не війна? Якщо, наприклад, люди вмирають від того, що хтось відкрив шлюз і затопило Краснодарський край у Росії. То хіба це не війна? Чи хтось скинув літак на людей. Хіба це не війна? А тут взяли і закрили всі заводи одночасно і сказали людям: «Ідіть копайте картоплю, бо буде криза». То хіба ж це не війна? Це теж війна.
Тобто геноцид може бути різний. Може бути прямий – коли розстрілюють, а може бути таким, коли банально позбавляють місця праці і людина опиняється у безвиході. А архітектор – він ж це розуміє. І якщо архітектора, скажімо, залишити без засобів існування, то він буде класти плитку у сан. вузлі. Бо ж треба дожити до завтрашнього дня.
- Як відомо, ви маєте багато напрацювань у проектуванні та будівництві церков. Що вас спонукало до цього? Чому вирішили працювати у цьому напрямку?
- Я думаю, що я просто потрапив у таку хвилю часу. Не робив для цього ніяких спеціальних спроб. Тим більше, коли вчився, то про церковну архітектуру взагалі і мови не було. Хіба-що, коли ми розглядали взірці мистецтва архітектурного, як такого, то дуже часто зверталися чи до римських чи до готичних храмів, чи наші візантійські церкви, чи галицькі церкви… Кажуть, що церква Святої Покрови на Нерлі збудована галицькими майстрами і є перлиною братньої архітектури (сміється – авт.). Церкви, по-перше, є довговічні, вони краще зберігалися, аніж якісь дерев’яні будинки. І легше було проаналізовувати хронологію розвитку якихось архітектурних стилів, думок, конструкцій… І це було цікаво. Адже вся історія мистецтв побудована на якихось таких взірцях високого мистецтва. А храми творили найбільші уми людства. Вони завжди старалися створити щось грандіозне. Наприклад, візьмемо єгипетські піраміди чи, скажімо буддистські, індійські храми, китайська піднебесна архітектура…
Коли я закінчив навчання, почав працювати – так сталося, що наступили 90-ті роки, ГКЦ вийшла з підпілля. А я виріс у греко-католицькій родині, мав таке виховання відповідне.
Мені страшно не подобалася совєцька система проектування. Такий шаблонний типовий підхід, де не видно ні Бога ні людини.
- Маєте на увазі вже виходячи за рамки церковної архітектури в цілому?
- Церковної архітектури не було! Її не було.
А ці проектні інститути, що почали проектувати тими мірками всякі споруди соціальні, клуби «Панелі-Пільмєні», оці багатоповерхові будинки… Це був такий гігантоманський підхід. А до самої форми і функції підходили з мірками 50-х чи 60-х років. А оскільки у нас були перервані традиції проектування церковного (до 30-х чи 40- років ми їх мали), а потім в силу обставин, які склалися – окупаційний совєцький режим не давав можливості проектувати церкви – то ми маємо 50 років перерваної традиції. А ті люди, які вчилися, візьмемо професора Липку, професора Вендзиловича – вони вже були в літах, але все ж проектували. І було в кого вчитися, адже вони багато церков запроектували. І я просто потрапив у таку хвилю, що треба було це робити. Адже хтось повинен був це робити. І я став це робити.
Я не досяг якихось таких вершин, бо живемо не у сливці і не в грушці і маємо економічні, культурні, і всі решту можливості такі, як є. І особливо стереотип. Стереотип, який не проб’єш.
Хоча з другого боку я бачу приклад польського новаторства. Церква дуже секуляризується на заході. Вона є не раз навіть диковинна. І вони зайшли так далеко у диковинність, бо їм розв’язали руки в один момент. І у них розрослися крила. Вони вибухнули, але трохи не в ту сторону. І самі священики тепер про це говорять. І формально архітектура вийшла далеко за рівень сприйняття людей. Люди просто не встигли за розвитком думки самої архітектури. Відбулося так, що архітектура творилася для самої архітектури. Вона стала часто вихолощена. Тобто, формальний підхід часто створив храм, він став якийсь «столово-подібний», але він став не придатний для польської меси, для їхньої відправи.
Але треба віддати належне, щодо новаторства. Щодо втілення нових конструкцій, нових матеріалів, нових технологій. Вони (поляки – авт.) далеко пішли. У нас вся архітектура з цегли і бетону, ми ліпимо її мов ластівки.
- Що для вас є церковна архітектура?
У церковній архітектурі можна виразити не гомоцентричні, а теоцентричні властивості архітектури. Тобто це є максимальна концентрація дару архітектора. Бо ж для чого будується церква чи храм? Це в першу чергу має бути придатна споруда для відправи Святої Літургії. А під час Святої Літургії відбувається зішестя Святого духа на людей, які перебувають в храмі. Тобто якщо вам вдалося зробити добрий храм із доброю акустикою і комфортним перебуванням людей у середині – то відповідно так, як мені здається, що присутність Бога у такій церкві є легше адаптованою. Інакше кажучи, архітектор дає можливість не так людям, як Богові – бути присутнім під час відправи святої літургії. Тому така велика вага самого храму. І не тому, що його архітектор проектує. А тому, що його використовують для того, щоб він цей простір створив, як ніде інше.
Бо, наприклад, якщо ми запроектуємо якийсь будинок. Скажімо хтось любить високі стелі, хтось любить низькі стелі, комусь подобаються скляні поверхні огороджуючих конструкцій, а іншому подобається, коли вікон менше… Тобто подібні середовища створюються індивідуально під ту особистість, яка буде ними (середовищами) користуватися. А коли ти робиш храм, то ти робиш храм не для людей. Ти робиш його так, щоб Бог туди помістився. Адже це і висота більша, і простору в середині значно більше. Душа – висока…
- Але ж це вже традиційно так відбувається?
- Традиція традицією, але ж чимось воно мотивовано. Ніколи ж не роблять висоту стелі в храмах три метри, роблять – тридцять метрів.
- Можливо для того, щоб показати велич Бога?
- Бачите, Бог є такий великий, що Його велич ми не годні показати. Але ми маємо, створюючи середовище, пам’ятати, що Господь є такий великий і що Він хоче туди зайти. І тоді людина, коли туди заходить, також відчуває возвишеність. На неї нічого не тисне. Вона перебуває у вільному і великому просторі.
Архітектурне середовище – це як доповнення до Святої Літургії. Це немов спів, як хорал церковний, немов іконостас як вікно у духовний світ. А це – духовний простір. І тому з нашої традиції ми молитву відбуваємо не у хаті, а все таки у храмі. У храмі молитва є цінніша і доступніша. Легше сприймаються Святі Тайни. Людина зосереджується відповідно. Це є вищою аристократичною сутністю людини. З якоюсь такою сутністю людини, яка, дозволяє нам відчувати себе власне людьми, Божими істотами.
|
Дата: 20-го липня 2012 року.
Місце: Львів, площа Ринок.
Немає коментарів:
Дописати коментар